З початком опалювального сезону мало не кожна українська родина із сумом очікує комунальних платіжок. Причина у тому, що із жовтня вони різко "дорожчають", адже до цілорічних витрат на електроенергію, газ та воду додається рахунок за опалення - і він часто суттєво більший, аніж решта "комуналки" разом узята.

Українці, отримуючи платіжки за опалення, як один задаються питанням: а за що саме ми, власне, заплатимо? Пояснюємо: розмір платежу залежить від тарифу на послугу з централізованого опалення (про це детальніше нижче) та обсягу споживання, визначених за даними лічильника (індивідуального та/чи будинкового) чи нормативами у тому випадку, коли лічильника на будинок немає.
Обсяг використаного тепла на 1 м2 може відрізнятися в рази залежно від того, наскільки енергоефективний будинок, і є повною зоною відповідальності споживачів. Зібратися із сусідами, створити ОСББ, замовити енергоаудит, розробити покроковий алгоритм термомодернізації, отримати державну та місцеву підтримку з бюджетів на "теплий кредит" чи іншу програму – і розмір платіжки може зменшитися вдвічі.
Тим не менше, замість того, щоб осилити довгий і правильний шлях, частина українців сподівається на зниження тарифів на опалення. Майже 99% у складі тарифу на опалення становить теплова енергія. Тариф на теплову енергію – це грошове вираження, або вартість вироблення, транспортування та постачання одиниці (1 Гкал) теплової енергії відповідної якості.
Тариф на теплову енергію – це сума тарифів на виробництво теплової енергії, її транспортування та постачання. Вартість тепла напряму залежить від способу, яким його було вироблено, а також від довжини та технічного стану мереж. За даними НКРЕКП, середньозважений тариф на теплову енергію серед ліцензіатів станом на березень 2018 року становив 1030,44 грн/Гкал (без ПДВ)..

Відповідно, кожен чисельник тарифу (на виробництво, транспортування і постачання) складається із витрат на покриття собівартості, втрат та планового прибутку. Частина підприємств має закладений прибуток на рівні 0 грн, ще частина – на рівні 1% від тарифу.
Основну роль у виробництві тепла відіграють котельні. В тепловому господарстві країни діє понад 30 тис. котелень різного призначення. На виробництво теплової енергії витрачається в середньому 95,67% від загального тарифу, транспортування – 4,089% і постачання – 0,237%.

Опалення більшості багатоквартирних будинків в Україні можливе завдяки системі централізованого теплопостачання – сукупності джерел теплової енергії потужністю понад 20 Гкал/год, а також магістральних та місцевих теплових мереж.

Все це за багато років призвело до занепаду цієї важливої галузі промисловості України. Як результат - низька якість забезпечення населення тепловою енергією на фоні значного підвищення тарифів, основною складовою яких є вартість газу.

Найбільш поширеною моделлю на конкурентному ринку централізованого теплопостачання країн ЄС є модель «єдиного покупця». Відповідно до неї виробник продає теплову енергію оператору тепломережі, який постачає її кінцевим споживачам одного типу на рівних умовах і за однаковими цінами.

Значну роль у становленні централізованого теплопостачання у європейських країнах відіграв позитивний досвід ефективного функціонування систем централізованого теплопостачання країн Північної Європи та Балтії. У цих країнах централізоване теплопостачання широко використовується як найважливіше джерело опалення житлових будинків, офісів і підприємств.
Наприклад на сьогодні енергетична самодостатність Данії досягла 92%. Частка тепла, виробленого в системах централізованого теплопостачання шляхом когенерації становить 64%, а використання відновлюваних джерел енергії в виробництві теплової енергії досягла 42%.

Литва також подолала кризу сектору теплопостачання шляхом формування конкурентного ринку тепла. З 2000 р. почалася здача підприємств теплопостачання в оренду іноземним та місцевим інвесторам, запроваджено прозорий механізм приєднання незалежних виробників до тепломереж, моделі «єдиного покупця» та проведення щомісячних аукціонів, на яких постачальники тепла купують енергію тих виробників, які її пропонують за найнижчою ціною. На сьогодні у Литві вироблення тепла з біопалива для централізованого теплопостачання досягає 62%.

Натомість в Україні більшість комунальних підприємств централізованого теплопостачання є монополістами і до теперішнього часу не мають вагомих економічних стимулів рухатись в напрямку конкурентного ринку. Заборона приватизації об'єктів комунальної власності в сфері теплопостачання, недосконале тарифоутворення за методом «витрати плюс» та з мінімальним рівнем рентабельності, недосконалість існуючого законодавства – все це перешкоджає запровадженню конкурентного ринку тепла в Україні.

Що може бути з централізованим опаленням, якщо не подолати монополію? Місто Ужгород з 2012 року повністю відмовилося від централізованого теплопостачання. Коли в Ужгороді тепловтрати в мережах досягли майже 50%, люди масово почали відмовлятись платити за неякісну послугу і встановлювати у квартирах індивідуальне опалення. НАК «Нафтогаз» регулярно відмовлявся постачати "блакитне паливо" через хронічні борги галузі, і тоді система теплокомуненерго в місті просто розвалилася, не будучи в змозі оплачувати газ.
Область повністю відмовилася від централізованого теплопостачання і перейшла на автономне.
Однак такий вихід не є найкращим, адже має цілу низку мінусів. Серед них фахівці називають особливості будинкових котелень, що призводять до значних витрат на їх експлуатацію, а також туманне майбутнє: якщо слідувати європейським тенденціям, населення платитиме за газ на 15-20% більше, аніж промисловість.
Отже - цілком можливо, що централізоване опалення виправдає іще себе у майбутньому, однак для цього необхідно розпочинати реформування галузі і залучати інвестиції негайно.

Згідно із українcьким законодавством, теплоносій повинен подаватися безперервно, з гарантованим рівнем безпеки, обсягу, температури та величини тиску. Таким чином, послуга з теплопостачання повинна бути безперервною, крім перерв на ремонтні та профілактичні роботи, міжопалювальний період та ліквідацію наслідків аварії.
Але, зважаючи на жахливий стан мереж теплопостачання та зношеність обладнання, в тому числі і внутрішньобудинкових мереж, дуже часто мешканцям доводиться довго очікувати подачі тепла в квартири на початку опалювального сезону або навіть мерзнути посеред зими через аварії.

У кожній моделі чітко визначена відповідальність виконавця за якість послуги (до будинку чи до квартири). Проте ці норми закону мають вступити у дію лише навесні 2019 року. Тому знайти винного і вимагати компенсації за те, що у вашій квартирі 14 градусів тепла, сьогодні майже не реально. Адже причин цього може бути надто багато. Цілком ймовірно, що тепло нерівномірно розподіляється всередині самого будинку, а це - відповідальність самих співвласників, а не монополіста.

Інвестиційна програма – це комплекс заходів, реалізація яких повинна зменшити втрати та витрати теплопостачального підприємства. Відповідно, чим якісніше інвестиційна програма розроблена і впроваджена, тим менше витрачає підприємство на виробництво та постачання тепла для нас з вами. Ще один позитивний наслідок правильної реалізації інвестиційної програми – зниження тарифу, у який власне і закладаються витрати.

На сьогодні джерелами фінансування інвестиційної програми є кошти на амортизаційні відрахування та інвестиції з прибутку (але більшість підприємств має або нульовий прибуток, або мізерний), які споживачі сплачують у складі тарифу на теплопостачання. В основному, ці кошти витрачалися на встановлення загальнобудинкових лічильників, і лише дуже незначна частина - на ремонт мереж і котлів.
На жаль, такий підхід лише поглиблює кризу у тепловій енергетиці, адже з кожним роком мережі все більше зношуються і старіють. Без довготермінової програми залучення інвестицій зберегти систему централізовано теплопостачання не можливо.

Хто ж відповідає за інвестиційну програму?

Якщо підприємство, яке виробляє, транспортує чи постачає теплову енергію належить громаді, то органи місцевого самоврядування повинні погоджувати усі інвестиційні програми.
Крім того, підприємство повинно провести громадські слухання, де представити план модернізації системи теплопостачання і обґрунтувати необхідні кошти. Члени територіальної громади можуть вносити свої пропозиції.

Інвестиційні програми підприємств, які є ліцензіатами НКРЕКП, затверджує та контролює їх виконання Нацрегулятор у сфері енергетики і комунальних послуг (НКРЕКП). Для усіх інших підприємств затвердження та контроль за виконанням здійснюють обласні державні адміністрації/КМДА.

Схвалена уповноваженими органами інвестиційна програма повинна містити планований обсяг використання коштів для здійснення необхідних інвестицій із зазначенням об'єктів (включаючи придбання та встановлення будинкових приладів обліку теплової енергії), джерел фінансування та графіка здійснення інвестиційних заходів на планований період.

Планування заходів інвестпрограми, насамперед, базується на заходах, передбачених схемою теплопостачання населених пунктів, результатах проведеного енергетичного аудиту, результативних показниках. Однак на сьогодні законодавчо не врегульовано питання, хто повинен замовляти розробку та затверджувати схему теплопостачання. Іноді замовниками з розробки схем виступають безпосередньо підприємства теплопостачання, які одночасно розробляють технічне завдання, фінансують виконання робіт та приймають результати роботи. Очевидно, що при такому підході на об'єктивні рішення з «оптимального» розвитку теплопостачання усього населеного пункту сподіватися не варто. Натомість, конкретні суб'єкти господарювання у сфері теплопостачання (а їх може бути кілька в одному населеному пункті) мали б розробляти власні коротко- і довгострокові інвестиційні програми з врахуванням затверджених схем теплопостачання.

Незважаючи на те, що чинним законодавством передбачена можливість розроблення суб'єктами господарювання у сфері теплопостачання довгострокових інвестиційних програм, подібна практика відсутня. Станом на сьогодні не схвалено жодної довгострокової інвестиційної програми.

Україна - чи не єдина країна Європи, у якій відсутній повний комерційний облік комунальних послуг. Відповідно, точно сказати, скільки енергоносіїв ми споживаємо, скільки втрачаємо через зношену інфраструктуру - не зможе ніхто. Тільки чітке розуміння фактичних обсягів споживання кожною категорією споживачів та втрат мотивуватиме громадян термомодернізувати будинки, постачальників – ремонтувати старі мережі, потенційних інвесторів та державу - вкладати кошти.

Нагадаємо, яким чином формуються рахунки споживачів за тепло за різних варіантів забезпечення обліком.

Донедавна встановлення будинкових лічильників тепла та води було закладене у структурі тарифу та затверджене інвестиційними програмами підприємств. Незалежно від того, мали співвласники такі лічильники, чи ні, вони все одно сплачували витрати на їх придбання і встановлення у складі тарифу. Витрати на лічильник не були виділені у платіжці окремим рядком, отже, споживач не розумів, хто, як і коли повинен займатися встановленням лічильника, його заміною чи обслуговуванням. І навіть добросовісна оплата цих витрат не давала гарантії, що зібрані кошти теплопостачальник витратить саме на лічильники у вашому будинку. За них можна можна було встановити лічильник у сусідньому будинку. Ті, хто не хотіли «чекати в черзі» на загальнобудинковий лічильник, встановили його самостійно за власні кошти через ОСББ. Незважаючи на те, що продовжували сплачувати кошти на облік у тарифі на централізоване опалення.

Важливо зрозуміти, що за своєю природою (до того ж, при системі тарифоутворення "витрати+", яка стимулює завищувати витратну частину) організації теплопостачання не можуть бути зацікавлені у повному обліку. Адже на споживачів без обліку можна перекладати втрати тепла у тепломережах. А ремонт і модернізація мереж – це основне завдання їхніх власників - органів місцевої влади.

Тому, незважаючи на зусилля та контроль з боку національного регулятора, 100% запланованого до кінця 2017-го року обліку води і тепла досягнуто не було, а з прийняттям нового законодавства витрати на лічильники були виключено зі складу тарифу на опалення.

22 червня 2017 року було прийнято Закон України "Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання". Основна ідея закону полягає у тому, що тепло, яке входить до будинку і розподіляється між житловими і нежитловими приміщеннями, у місцях загального користування – повинне оплачуватися.

Передбачалося, що до серпня 2018 року кожен будинок в Україні повинен бути забезпечений обліком тепла (мова іде про будинковий лічильник). Якщо ж оператори мереж не встигнуть цього зробити, то сплатять державі штраф.
Проте, пройшов майже рік, а закон і досі не «запрацював». Кількість будинкових приладів обліку по країні збільшилася лише на 10%, і це відбулося завдяки виконанню теплопостачальниками своїх минулорічних зобов'язань з інвестпрограм.

7 червня 2018 року було прийнято зміни до закону, які відтермінували дату введення штрафних санкцій аж до 1 серпня 2020 року. Причина - уряд не встиг вчасно прийняти підзаконну базу, яка би дозволила запровадити новий алгоритм забезпечення обліком споживачів.

Що робити вже зараз?

По-перше, співвласники можуть встановити будинкові прилади обліку тепла і води самостійно. Для цього - на власний розсуд обрати підрядну організацію та домовитися з нею про ціну. Обслуговувати лічильники може ОСББ, управитель чи інша організація. У багатьох містах є місцеві програми, в рамках яких виділяються кошти з бюджетів для того, щоб допомогти ОСББ встановити лічильник на будинок.
Крім того, де є така технічна можливість і доцільність - встановлювати індивідуальні лічильники тепла. За законом, встановлення квартирного лічильника – обов'язок споживачів. Але є нюанс: він встановлюється у випадку, якщо це економічно доцільно та технічно можливо (у будинках в вертикальною системою розводки більш доцільно встановлювати замість лічильників тепла в квартирах - прилади-розподілювачі, але робити це потрібно спільно - тому без ОСББ тут не обійтися). Допомогу для незахищених категорій населення зі встановлення індивідуальних лічильників також надають деякі міста за рахунок бюджетних програм.

Обсяг тепла, який спожив будинок відповідно до показів лічильника, розподіляється між співвласниками. Те, яким чином це відбувається, залежить від моделі договірних відносин з постачальником тепла (виконавцем послуг з теплопостачання).
Розподіляти обсяг та формувати платіжку за опалення може постачальник послуги, управитель будинку чи ОСББ.
Знімати показники загальнобудинкового лічильника буде виконавець послуги з теплопостачання (постачальник тепла) або визначена власниками інша особа у присутності споживача або його представника (ОСББ). Якщо працює система дистанційного зняття показів, то присутність споживача або його представника не обов'язкова. Але при цьому ви маєте право самостійно ознайомитися з показами через відповідний інтерфейс на лічильнику або через електронну систему обліку розрахунків. Якщо це передбачено договором з постачальником, знімати покази лічильника може споживач, представник ОСББ чи управитель. У такому випадку виконавець послуги має право проводити контрольні знаття показів у присутності споживача.
Знімати покази індивідуальних лічильників та розподілювачів тепла мають самі споживачі.